Дорогою додому

Тяжко уявити життя в іншому місці. Я звідси, з Донеччини. Народилася у селі, п’ятдесят сім років прожила у місті, працювала до пенсії на заводі. Люблю ці місця.

І син місто наше любив. Ми в приватному секторі, тут в центр швидша дорога через балку. Він як підріс, зі старших класів, постійно через цю балку летів до друзів. Грали на гітарі біля дому культури. В балці завжди багато людей ходило, навіть на пікніки, і дітвора бігала.

Мій син, Саша, загинув під Бахмутом. Вже скоро три роки. За цю землю загинув — дуже хотів, щоб міста наші жили далі. Балка довго замінована була, може й рік… Я туди не ходила.А це нещодавно подруга сказала, що розмінували сапери. Я пішла пройтися. Ноги пам’ятають стежку, ями, камінці навіть — скільки там ходили. Все рідна земля. Аж на душі світліше стало: наче все добре, і так хочеться, щоб правда все добре було. Як просто з Сашою додому йдемо.