Річка наша знов

Наш Інгулець усе життя поруч. Я бачила й інші річки, і моря, такі блакитні, прозорі. Наша річка каламутна. Та коли роки тут прожив і завжди до річки повертаєшся — і як добре, і як зле, — то це, я вважаю, дуже важлива частина. Ну, прямо… єства нашого.

Під кінець окупації ми побачили, що тут все заміноване. А після руйнування греблі вода взагалі метрів на п’ять-шість піднялась. І все, що в берег напічкане було — міни, снаряди, гранати, — усе змило в Інгулець. Ми потім туди не ходили. Небезпечно було,  та і турбот вистачало…

То вже була так засумувала за мирними часами, що дивилась у телефоні старі фотографії з річки. Сапери постійно сюди приїжджають: пірнають, вишуковують все, і берег, і дно. Дуже чекаємо, як закІнчать, нарешті, ото свято буде: можна буде вільно до Інгульця вийти! Там і комиш шуршить, як завжди, і вітер по воді такі дрібні хвилі робить!